Мером Львова переобрано Андрія Садового



I spent my youth subconsciously searching for a subject I could mourn about. Mourning burns emotions into flesh, twists the memories. It gives a reason and creates a frame. I felt the duty to mourn the decay of industrial culture and ethic, the erasure of vast spaces, once functional, now a nature-technology limbo. A culture I have no relation to and no memories of.
Mourning is a powerful force and yet it is extremely fragile. Some people used the industrial mourning (=the soviet mourning) as an argument against the current city politics. And yet their field of attack was constantly shrinking – even the Holocaust memory, once a joker in each discussion, became a subject of interest and extensive development of the city council.
The critique of this city has dried out.
To mobilize people you have to explain them things. Have clear enemies, reachable goals. But how can one describe the state we are in now? How can one fight a dictatorship of positivity, of professional skills, of enthusiasm? How can one oppose the youth, the “young girl”, the main force behind the changes? How can one abandon “the future”?
The soldiers were scattered and often reluctant. Quick comments under badly written articles on public media, powerful strokes of insight, poetry of years of the everyday life condensed into small accounts of injustice and erasure. No contacts, no details. Sharp mind, things one can’t see without participating in them for years. How come these people even have Internet? Not everything is extinct. But I wonder how much time we have left. On a walk through familiar neighborhoods I discovered the scale of the redevelopment. Small moves – buying, removing, renewing, inserting, covering. Almost invisible and yet present. I see other faces moving down the street. I enter a rotten patio of a nearly dilapidated house, I see brand new doors installed, behind the doors – renovation and calmness, comfortable living.
The visible is not what counts in this city. Only the invisible tells a story.
I was cultivating my ressentiment. Only through disdain could I describe my relation to the social reality around me. I grew to despise many things. I witnessed the blurring of distinctions – the poor became wealthy in an inexplicable and mysterious turn: one third of the population joined the sub-proletariat of Europe in order to finance the living of the other half. This is the center, from which all other discourses grow – political, social, economical. The wealth of Lviv, the affluence and consumerism of it’s citizens are based on the simple phenomenon of work-migration. The city was no longer obliged to care for it’s citizens, because they had found a way to feed themselves – it could carry on creating plans for the future. The migration provided the money, created a solid ground for every initiative. At the same time it became the black hole, a skeleton in the closet. Will it still be remembered in 20 years time? Or will this fact remain hidden, until some Tarik arrives from the West to research?
20 years into independence Galicia had witnessed only 2 important events, both linked with mass movements of people in space: the deindustrialization and the following exodus of the soviet technical intelligentsia + work-migration into Europe and Russia. Both movements created a strong force of disenchantment with everything – the dissolution of all existing and possible solidarities was the main and the most painful result. Both events remain badly researched and are erased from the public discourses. Ones duty would be to start a wave of research, create projects, platforms for exchange. Let the people speak while they are reachable, with fresh wounds and while we still can learn something from their experiences. It is the task of true sociology and risky anthropology to unearth this hidden phenomenons and draw the lines that connect all events.
It should be my task and yet it is too late for me. I can not gather proper facts, the only thing I have is this feeling, the vague understanding of the mechanics of the contemporary Lviv life, a catalogue of themes and images, like the Arcades-convolutes of Walter Benjamin, damned to remain incomplete, but thus open and vibrating. I can and will not act in an academic frame. I’m sure there will be enough attempts to create symbolic capital for this city by researching the themes.
There will be no direct confrontation in this city. No spectacular fights, land takeovers, evictions. Everything is done slowly and the people are being prepared to what’s coming. For years we had this special mode of text production. Texts were created by dozens of people, not really connected between themselves. They were promoting a liberal newspeak, a fascinating language they had learned while staying in the West. Time passed and the language became internal part of the whole mechanism. In fact it became the main, visible part of the promotion of the new vision of the city. That’s why I saw my first task in the dissection of this new form of propaganda – a subtle and elusive charm of the westernized middle class.
Lviv is on the way to become “the only city in Ukraine”, a territory of exception, where certain things are possible. It’s only because of the general degradation of spaces and freedoms around Ukraine such exceptional territory could be created. A museum and a playground of possibilities for the new generations in Ukraine, a looking glass for the Europe. A mummified photoshopped reality, perfectly renovated and regenerated to extract added value and create cultural symbolic capital. The rapid virtualization of the inner urban space in a city where the IT crowd is going to become the only privileged class and all the rest is going to be marginalised, is on it’s way.
My understanding of the situation grew from x years of walks and observations, experiences and thoughts. A metaphysical, mystical flaneurie provoked by a profound sense of alienation and disenchantment was the start of the project and it will be it’s end, stretching long after all theoretical impulses are shut down. The real experience of walking and discovering was the most important part of this life project – a part that is most difficult to mediate with other people. It was more honest than my partly anthropological approach, the speaking in the name of “simple people” and my admiring of abandoned territories. After all it’s them, not me, living in this mess.
And yet I strongly encourage everyone to return to the practice of walks, to the real experience, that leads to the abandonment of the dead time.
Concerning the future of this city: I may not be right, but the others will soon be wrong.
Not reconciled. I have a sense of betrayal, exhaustion and despair. I should have finished it. But at the same time the theme tends to become an obsession, it sucks all power out of me, all hope. For months this city was the only thought occupying me. I have to awake from this nightmare.
Thank you.
The memory stays with me.



Trenne dich von deinen Kameraden auf dem Bahnhof
Gehe am Morgen in die Stadt mit zugeknöpfter Jacke
Suche dir Quartier, und wenn dein Kamerad anklopft:
Öffne, oh, öffne die Tür nicht
Sondern
Verwisch die Spuren!

Wenn du deinen Eltern begegnest in der Stadt Hamburg oder sonstwo
Gehe an ihnen fremd vorbei, biege um die Ecke, erkenne sie nicht
Zieh den Hut ins Gesicht, den sie dir schenkten
Zeige, oh, zeige dein Gesicht nicht
Sondern
Verwisch die Spuren!

Iß das Fleisch, das da ist! Spare nicht!
Gehe in jedes Haus, wenn es regnet, und setze dich auf jeden Stuhl, der da ist
Aber bleibe nicht sitzen! Und vergiß deinen Hut nicht!
Ich sage dir:
Verwisch die Spuren!

Was immer du sagst, sag es nicht zweimal
Findest du deinen Gedanken bei einem andern:
verleugne ihn.
Wer seine Unterschrift nicht gegeben hat, wer kein Bild hinterließ
Wer nicht dabei war, wer nichts gesagt hat
Wie soll der zu fassen sein!
Verwisch die Spuren!

Sorge, wenn du zu sterben gedenkst
Daß kein Grabmal steht und verrät, wo du liegst
Mit einer deutlichen Schrift, die dich anzeigt
Und dem Jahr deines Todes, das dich überführt!
Noch einmal:
Verwisch die Spuren!

[brecht "aus dem lesebuch für städtebewohner"]



Ну шо. Чуєте, як вони затихають? На всіх-всіх естрадах нашого щасливого глобально-номадичного кафе-монмартра? Останні звуки післяобідньо-сонячного джєєзу від наших улюблених музаків – “Axis Kratz von Morroror”, “Die Arische Arschgeigen”, “Die Acht und Achzig Luftballons”, “Thorpanzer Sturmkopf Heinrich” та всіх-всіх інших… Затихають, лопаються останніми бульками, продовжуючи походу розчиняти останні “лінійні свідомості”, які ще встигли десь по зашарпаних закутках світу позберігатись… Настає час дії. Dear J.-L. Gizzle, попереджаю Вас, щоб Ви знали. Браття-пасани кидають свої сміховинні набутки і навертаються до суто похмурого й мужеського кругообігу речей у природі. Відтепер в меню: ініціація, дисципліна, давні символи, смерть Заходу, віднаходження забутого й загубленого, езотерика бейонд-еліаде’с-корпс, психоделічне соло на баяні, ета пять, дайтє двє, викличте клоунів, не вішайте носа, шайка – до конца, ну це навіть добре, розчинитись завжди є у чому. Ну а хто не хоче, тому кінець-кінцем якісь дволикі прохіндеї (від Імені повішеного бородатого S.A.N.T.A.) порекомендують розчин “мільйон років”. Він спрацює однаково і на людях, і на кораблях, і навіть на всесильних вантажівках, що курсують по кільцевій трасі за Сиховом. За якою нічого немає. Ну, хіба що крім того ж самого, що перед нею.

До речі, соррі Майкл, ваш вклад прогорів. Відкритий простір не рятує, не облагороджує, не вчить – він просто нависає і просочується крізь тебе. Ти такий же, як і він. Ви падаєте разом. Всі падають.

Навіть вантажівки. Навіть “вантажівки”. Навіть Сихів. Навіть “Сихів” (і “Психів” заодно). Навіть “Качальний зал Клапана”. Навіть напівзамерзле озеро “Дірка і два черв’яка”. Навіть індустріально-силіконовий комплекс “Болт-Лох”, це подірявлене місто-матрьошка, з його фантомно курсуючими бобіками, кульгавим гноміком і чанахами за 5 гривень для неживих, мертвих і ненароджених, щоденно крім вихідних і свят.

Поле, не-сіре-не-жовте, воно здається великим, десь на ньому – ти, і друзі, і металеві вишки інфраструктури з дротами, що зудять “субтильним нойзом”, і якісь безглузді просвіти в небі. Все раптом зіжмакується як аркуш паперу. По папері хтось тупотить, папір дірявиться, з-поза нього з чорноти вичалапує якесь здоровенне багатоголове казна-що, і чисто тупо втикає в різні боки зирялами; на його спині маячить виснажений голий старець з госпітального душу в фільмі “Werckmeister Harmonies”. Ммм… да. Ммм… стоп, стоп, але чому саме цей старець? Чому не якийсь там, наприклад, лисий негр з двома золотими зубами? Чому не Господин Орешек?? Так, справді, чому не Господин Орешек у формі янгола – латунної кулі, громового філософа, чия вага успішно проциранює і простір, і папір, і коня, і мєня. Нє, дудки.

Перед очима – будки, а в руках, блін, – дудки. Ну, й інше ганчір’я. Ну шо, братішкі. Перш ніж боженька перетворить мене прямо отут, у цьому місці, на дерево, дозвольте привітати вас усіх з наступаючим. Наступає новий 2007-й рік! А вслід за ним – 2008-й! Вітаємо!!! І будемо раді гостям! Завжди і щодня – раді гостям! Раді гостям! Come on, everybody – раді, раді, раді!.. Радірадірадірадірадірадірадірадірадірадірадіра…!

[retranslating an old text by a friend. private highlight.]

[additional: zboiska memories]

http://fred12.livejournal.com/13701.html
http://fred12.livejournal.com/10616.html
http://fred12.livejournal.com/9380.html


from the empire






































messages








СИХІВ



lviv youth media representation








["золотий вересень" (тарас химич, 2010)]



«Чому ви назвали Генпланом оцю рекламну брошурку із дуже приблизною схемою? Хто вам давав такі вихідні дані, звідки ви брали такі цифри і плани? Якою була причина переносити червоні лінії? На якій підставі ви визначали, до яких земель має належати та чи інша ділянка? Чому не проведено зонування об’єктів історико-культурної спадщини, адже це дає можливість її руйнувати? Чому від парку Погулянка відсікли більш як 1 га площі на влаштування наземної дороги? Як і коли державна рекреаційна земля стала такою, що відведена під житлову забудову на вул. Гнатюка-Наливайка? Як міг підписати Криворучко 25 га парку «Знесіння» під забудову? Чому на опорному плані на місці існуючих будівель показані неіснуючі? Чому ріг Вірменської –Краківської позначено забудованим, коли насправді там сквер? Чому в житлових районах Рясної-Руської проектують асфальтно-бетонний завод першої категорії шкідливості? Для чого в Генплан закладати завідомо неправдиві дані, бо ж не відомо, дозволить Кабмін це будувати чи ні? Чому вул. Довбуша, 15, де планується будівництво готельного комплексу на опорному плані, віднесена до зони малоповерхової квартирної житлової забудови, а на Генплані позначена, як озеленення територій загального користування, натомість «Цитадель» віднесена до території парків, то як тоді тут планують будівництво конгрес-готелю?», – домагалися правди учасники слухань.

За словами проектанта, за відкоригованим генпланом розвиток міста передбачено насамперед як міжнародного туристичного центру, центру культури, науки й освіти, промислового центру на базі наукоємких і безвідходних виробництв, центру логістики й торгових зв’язків, міжнародного транспортного вузла.

«Ми забезпечили коридор і залишили червоні лінії для хорди від вул. Стрийської до Підзамче. Однак побудувати її у розрахунковий період неможливо, частина хорди має пройти під землею (попід парком «Знесіння», а не по ньому). Також ми проти перевантаження центру транспортом, тому пропонуємо переловлюючі парковки, багатоповерхові гаражі на кільці із 6 смугами руху в точках розв’язок на перетині радіальних магістралей. Новий адміністративний центр ми бачимо на вул. Стрийській біля Податкової адміністрації, а біля євростадіону може вирости бізнес-центр», – сказав Віталій Дубина, додавши, що у Львові передбачено будівництво 6 млн кв. м житла (це половина теперішнього міста, житловий фонд якого налічує 13 млн кв. м) на ввільненій території садівничих кооперативів, промислових підприємств-банкрутів та військових частин.

Криворучко, Павлів, Садовий ! Ваші імена будуть проклинатися з покоління в покоління. Затвердження Генплану Львова Львівською міськрадою – зелене світло до знищення міста, як такого. Не дивно, що затверджували якнайшвидше ганебну і непрофесійну вигадку “авторського колективу”, забезпечивши собі гарантії , що жодна комаха (громадський супротив) не зможе навіть пискнути проти забудови парків, скверів, руйнації архітектурної та історичної спадщини.
А прізвища депутатів увійдуть у історію, як могильників Львова.
Будьте певні – ніхто вам цього злочину не пробачить. Ганьба! Львів’яни – ми не спроможні боротись за Львів. Ми – ніхто.

[zik.com.ua]



по-справжньому радикальний львівський проект не буде виходити з позицій “недоторкана та незабудована історична частина міста потрібні нам для того, щоб привабити туристів”. справжній радикальний проект буде ставити під сумнів доцільність приваблення туристів і говорити про життя в місті поза межами “зони ЮНЕСКО”. будь-яка громадська ініціатива, яка буде прикриватися “туристичним” виправданням для збереження історичного стану буде переможена промоутерами міста – адже для них туристи теж основна мета. промоутери дуже швидко можуть довести, що для збільшення потоків туристів місту потрібна інфраструктура, яку неможливо сформувати без жертв. як приклад можна подавати відень, прагу або навіть тбілісі. мова автоматично переключається на великі корпорації – марріот, кемпінскі, хілтон. готелі зовсім іншого класу. готелі, для яких присутність історичного навколо взагалі не є обов’язковою. останнім часом в міськраді розширюють поняття “туризм”, орієнтуючись на глобальні тенденції.


criminals-4


Народний депутат Іван Денькович оприлюднив депутатське звернення від імені десятьох народних депутатів до Генпрокурора, голови СБУ і міністра МВС, в якому просить розслідувати діяльність корпорації «Колійні ремонтні технології», що належить братам Дубневичам.

Зокрема, за даними Деньковича, підконтрольними Дубневичу СГД є ПП «Укрметтрейд», ПП «Каскад», ПП «Квадрат-Л», ТОВ «Союз Плюс Сервіс», ПП «ІКЦ Облік», ПП «Галич Тур». Крім того, у незаконних схемах корпорації фігурують і інші суб’єкти з ознаками «фіктивності». Це ТОВ «Агро Бізнес», ТОВ «Бізнес Акцент», ПП «Злагода-ЮГ», ТОВ «Полі Пром», ТОВ «Регіон Агро», ТОВ «Агросельмашбізнес», ТОВ «Батир Менеджемент», ПП «Трейд Компані».

[!!!]

[upd: У ніч із 11 на 12 вересня перед входом до Львівської міської ради пристойно одягнутий чоловік вчинив спробу самогубства – намагався повіситися. Своє «знаряддя вбивства» хворий розмістив на металевих трубах, де був розташований рекламний щит, що стояв поряд із входом до міської ради. Біля нього, на землі, лежав верхній одяг і величезний плакат. Написане на ньому було нелегко прочитати у зв’язку із нерозбірливим почерком та частково протертими словами. Вдалося розібрати такі слова: «ШАНОВНА ВЛАДА! За свої 1000 000 гривень я маю получати по губах... У моїй смерті прошу винити владу...».]


Василь Косів розповів про те, що чимало об’єктів, які входять у спадщину ЮНЕСКО, створювалися за сприяння різнонаціональних осіб, зокрема завдяки угорському спонсору та німецькому митцю Каплиця Боїмів має чудесну стелю, завдяки грецькому спонсору та італійському архітектору створена вежа Корнякта та загалом ансамбль Успенської церкви та Італійський дворик, палац Потоцьких створений завдяки польському спонсору та французькому архітектору. Для створення Оперного театру долучилися віденські, берлінські та львівські архітектори та мистецькі школи. Однак всю цю красу не бачили в «радянський період», понад те, на картах у путівниках на перші місця ставили розбудову панельними будинками Львова, нові заводи, а також місця, де висять ідеологічні плакати.


Powered by WordPress. Theme: Motion by 85ideas.